Виконавчий директор Української асоціації венчурного капіталу та прямих інвестицій Яніка Мерило в січні цього року поповнила команду іноземців в українському уряді, ставши радником міністра економічного розвитку і торгівлі України Айвараса Абромавічуса.
Вона відповідала за залучення інвестицій, поліпшення інвестиційного та бізнес-клімату, координацію міжнародних програм і розробку рішень електронного уряду. Та протрималася громадянка Естонії українського походження на посаді радника очільника відомства недовго, вже в квітні Мерило пішла зі словами: «Для мене електронний уряд пріоритет, для нього – ні».
Можливо, звільнення Яніки не стало б таким помітним, якби не скандальна історія із чи то звільненням, чи то непризначенням першого заступника міністра економіки Саші Боровика. Опоненти Яценюка відразу побачили в цих подіях взаємозв’язок та загрозливу тенденцію виживання з влади реформаторів-технократів. Та сама Яніка на своїй сторінці у Фейсбуці зазначила, що деякі ЗМІ та політики даремно шукають підтексти та використовують її рішення в інформвійні з прем’єр-міністром.
Полишивши роботу в міністерстві Мерило продовжила займатися впровадженням електронного врядування. Передусім, у Львові. Про новий проект, а також про роль в ньому мера міста Андрія Садового та Приватбанку Яніка розповіла «Главкому».
«В уряді проблема з комунікацією»
Яніко, ви розчарувалися у співпраці з українським урядом?
Зараз неможна казати, що щось не так, що реформи не проводять так швидко, як потрібно, що не проходять ті закони, які б мали проходити (наприклад, про дерегуляцію). Завжди можна говорити: треба швидше. Проблема – в комунікації. Наприклад, якщо у нас операція, то, зрозуміло, що сьогодні боляче, завтра боляче, післязавтра буде краще. І тоді зрозуміло: що зробили і для чого. В уряді проблема з комунікацією. Незрозуміло: що робиться, нащо, коли буде краще, чи буде краще.
Іноземці у владі – це люди з інакшим мисленням. Чи вдавалось знаходити контакт з представниками старої державної системи?
Система сама не захоче мінятися. Треба заставляти. От давайте, для прикладу, візьмемо Верховну Раду. Якщо би була там третина прогресивних агресивних «камікадзе», готових проводити реформи, і якщо була би друга третина, яка була би готова слухати і домовлятися (звісно, що завжди є ще й третина тих, хто каже, що все погано, ми в опозиції) – було би ефективніше працювати. Сьогодні немає цієї критичної маси не тільки в уряді, але й в Раді. От міністр економіки Айварас пропонує пакет по дерегуляції – закон не проходить. Дещо проходить через Раду, багато чого – ні. Тобто – це не тільки питання уряду, а й питання тих, хто голосує за закони, які пропонує уряд.
Ви зазначали, що електронний уряд – для вас пріоритет, для міністерства економіки та його очільника – ні. Окресліть конкретніше, де точка «зіткнення».
В Міністерстві економіки є бажання, спроби зробити єдиний портал. Але це портал послуг. Тобто поки немає послуг – а сьогодні немає електронних послуг зовсім – це буде просто каталог якихось посилань кудись. Тобто користі з цього особливої немає.
Є у нас Агентство електронного урядування, яке має якісь там повноваження. Але немає такого органу, який мав би достатньо повноважень. Тобто, щоб були і повноваження, і можливість питати, чому щось не зроблено. Немає стратегії, по якій питати, чому щось зроблено, а щось ні. І бюджету, зрозуміло, немає. Але в нас є донори, які більше ніж готові фінансувати, якщо буде стратегія: скільки грошей, куди, на що потрібні.
Поки стратегії немає, ми завжди можемо казати, що виконались всі обіцянки, бо особливо нічого не обіцяли.
Інколи новій команді реформаторів, зокрема, іноземцям – в тому числі, вам і Олександру Боровику, який пішов зі скандалом – дорікають: а що ви такого реформаторського зробили? Чим ви пишаєтеся і в чому розчаровані?
В Естонії, де було все в якомусь сенсі ідеально, була повна політична підтримка, був уряд, який реально швидко працював на реформи, був парламент, який завжди приймав всі закони дуже швидко, електронне врядування будувалося 10-15 років. А мер Кличко обіцяв електронне врядування в місті чи не за місяць зробити. Це дуже добре, що він обіцяв, хоча цей місяць вже й пройшов. Але треба дивитись на речі реалістично: за короткий термін дуже важко щось зробити.
Через місяць у Львові ми будемо презентувати пілот – достатньо нову в Україні концепцію, але стару для Європи, де є кабінет мешканця, куди можна зайти і запитати якусь довідку. Наприклад, про несудимість, чи про свої доходи. І можна буде туди йти через мобільний телефон чи через Інтернет-банк. Ця технологія в Естонії працює з 1998 року, в Україні ж немає такої ідентифікації особи. Сподіваюсь, через місяць у Львові це з’явиться. Це вже буде маленький крок до електронного урядування.
Чому для стартового Майданчику цього проекту був обраний Львів, а не Київ?
Мер Львова Андрій Садовий запросив і спитав, що треба зробити для того, щоб швидко запустити електронні послуги, які рішення потрібно приймати. Він дуже ефективний, націлений на результат, і з ним дуже просто працювати.
Тобто ініціатором проекту був Садовий? Це була його ідея?
Ініціатором був він. Та ідея вже давно зрозуміла. Сьогодні вже восьма Рада і восьмий уряд, які обіцяють електронне врядування. Багато хто розуміє, що це потрібно. Наприклад, навіть мер Харкова Геннадій Кернес вже сказав, що йому цікаво запускати електроні сервіси. Запросив допомагати.
Запросив вас особисто?
Так. Але не він сам запрошував. Через свого заступника, який відповідає за сервіси в місті.
Усі розуміють, що ці електроні сервіси потрібні. І що це буде ліквідація маленької корупції на нижчому рівні.
Я входжу також в робочу групу «Смарт-сіті» в Києві (розумне місто: об’єднання громадян, які прагнуть спільно перетворити українські міста у розумні, сучасні, розвинуті міста XXI століття, - «Главком»). Ми спілкуємось, дискутуємо, щось запускається, але треба швидше. Дуже просто працювати в містах, де рішення приймаються швидко. Садовий розуміє, що це всім потрібно, що це треба робити дуже швидко і ефективно. Він ефективний менеджер.
«Немає міністерства, яке скаже «Здорово! Давайте Інтернет усюди!»
За скільки ви плануєте у Львові запустити цей кабінет мешканця?
Думаю, буде рекорд, якщо ми запустимо цей кабінет і ці нові технології за три-чотири місяці. В Естонії це запускалося кілька років. Десь через місяць з’явиться можливість отримати перші довідки через цей віртуальний кабінет. Кожного місяця ми будемо запускати нові послуги – чи це МВС, чи це Мінсоц. Але це тільки початок.
Розкажіть детальніше про цей особистий кабінет. Де він буде розміщуватись, на якій платформі? Які саме послуги можна буде там отримувати?
Цей особистий кабінет ми зараз будуємо. Там згодом мають бути доступні всі послуги, які можна отримувати в електронному форматі. Тобто надіслати листа меру, депутатам, отримати відповідь, плюс деякі додаткові сервіси. Окрім вже загаданих довідок про доходи та про несудимість, сподіваюсь, за весну ще встигнемо додати туди «заплатити штрафи» і ще кілька маленьких сюрпризів. Розміщуватись ці «кабінети» будуть на сайті міської ради.
Щодо ідентифікації через Інтернет-банк. Це буде якийсь конкретно банк?
Так вже трапилось, що «Приват» дуже швидко все запускає, він технологічно дуже прогресивний. Він вже тестує цю ідентифікацію, щоб ви через їхній Інтернет-банк могли отримати деякі послуги.
Яким чином «Приват» був відібраний? Це був тендер?
Усі банки, які хочуть займатися ідентифікацією, будь ласка... Всі б могли з’єднатися заради цього, цієї технології. Про те, настільки відкрита ця робота, говорить той факт, що «Приват» і «Ощад» між собою консультуються, як правильніше це зробити. Будь ласка, кожен банк, який вважає, що він готовий, може приєднатися. Будемо чесними, наш банківський сектор технологічно відсталий. Є багато таких, які не готові.
Сподіваємось, у Львові зможуть підключитися ще кілька банків. Також є мобільні оператори.
Але якщо ми візьмемо всіх користувачів Інтернет-банків і мобільних мереж, то це, може, 8 мільйонів людей. Що робити з іншими? Сказати, що всі мають стати клієнтами банків чи телефонів? Все ж таки, поки нічого не придумали, окрім ідентифікаційної карточки, яка говорить, що «я є я», де можна дати цифровий підпис. Вона в Естонії обов’язкова. Тут ми починаємо з того, щоб дати можливість тим, у кого вже є Інтернет-банк чи мобільний.
Як можна підвищити освітній рівень населення? Якщо незабаром запрацює електронне урядування, як бабусі з села пояснити, як їй і де отримати ту чи іншу довідку? Не у всіх школах є Інтернет, що вже говорити про громадян.
Це питання, яке я задаю вже давно: чому, коли видавали ліцензії по 3G, не прописали, щоб в і в селах його запускати? Зрозуміло, це комерційно не вигідно, немає бізнес-сенсу. Але все-таки держава має гарантувати, щоб був доступ до Інтернету – все рівно, де ти живеш. Треба або давати стимули якісь або зобов’язувати йти туди. Але мені самій цікаво, який є план, щоб Інтернет був доступним в селах. У нас немає міністерства, яке скаже «Здорово, давайте Інтернет усюди!». Держспецзв’язок точно цим не займається.
Завжди є ці піонери, пара відсотків населення, які готові використовувати. А потім і пенсіонери будуть використовувати. Коли будуть ці послуги, то будуть і питання, як їх отримати. Наприклад, треба раз на місяць іти до лікаря, щоб отримати рецепт. Замість того, щоб кожного разу йти до лікаря, я одразу прихожу до аптеки, показую свій паспорт чи id-карточку і отримаю ці ліки. Пенсіонеру вже не треба йти до лікаря, вистоювати черги, просити. Будуть послуги - будуть і питання, як можна використовувати ці послуги. Літні люди будуть питатися у своїх онуків.
У моїй країні банки зібрались, сказали, що то є наша клієнтура, давайте будемо навчати людей користуватися послугами. І вони навчали 200 тисяч пенсіонерів, людей, які не вміли користуватись Інтернетом.
Безкоштовно?
Це складне питання. Вони сьогодні безкоштовно навчають,а на завтра отримають собі клієнта.
Але це альтернатива. Тобі не потрібно нікуди йти.
В реалізації проекту у Львові зараз виникають труднощі?
Поки все зрозуміло. Що потрібно? Ідентифікація людини, можливість ідентифікуватися – чи картки, чи цифровий підпис, координація всіх реєстрів між собою. Є приблизно сім кроків, які потрібно пройти. Там, де є воля робити щось, там робиться.
Я, до речі, сподіваюсь, що якщо буде такий приклад у Львові, то інші міста будуть думати «Чому вони можуть, а ми не можемо?». Яка різниця, живе у Львові, чи у Харкові – технологія ж одна. Головне, щоб хотіли...
«Проблема в тому, що Держспецзв’язок колись був частиною СБУ»
Щодо створення електронного уряду в Україні. На вашу, думку, які першочергові кроки треба зробити?
Головне - має бути стратегія. Що ми робимо, що потрібно, коли робимо, за які кошти, хто робить, хто відповідальний. У нас сьогодні нема стратегії. Зрозуміло, що першочергове – це послуги. Міністерство економіки і Агентство електронного урядування пару місяців тому опублікували перелік першочергових послуг, які найбільш потрібні для людей. Там було приблизно 50 платних послуг, з яких головним була тема паспортів. Тобто - отримати новий паспорт, змінити якусь інформацію в паспорті.
В нас є індекс розвитку електронного урядування. І за 2014 рік в світовому індексі Україна займала 87 місце. Там є три такі блоки, за якими дається оцінка. Перший – це електронні послуги. Другий – це інфраструктура: чи є доступ до Інтернету, як просто отримати доступ до мережі. І третій – як люди навчались у школі, чи два класи, чи п’ять класів, чи дванадцять класів. В цьому останньому блоці ми з 1,0000 отримали 0,8616 - тобто високу оцінку. Але там, де електронні послуги у нас оцінка 0, 2677. Тобто Гондурас вище нас. У нас є базові вміння і навики, але зовсім нема послуг.
Яким має бути фундамент для створення електронного урядування? Це має бути база даних, реєстр?
Реєстр мешканців, реєстр паспортів. Я не можу отримати електронну послугу, пов’язану з паспортами, якщо немає бази паспортів. Так, є база по біометричних паспортах. По старих – немає. Поки немає бази – немає і послуг електронних. Далі. Навіть у деяких міністерствах якщо є якась база, вона не «спілкується» з іншими базами. І виходить, що я можу бути в одній базі, в другій, в третій, і в мене завжди держава питає знову: покажи паспорт, скажи якусь адресу і т.д. Подивіться. Я вже в одному міністерстві десь сказала, де я живу. Чому ви знову у мене питаєте? Моя улюблена довідка – це довідка про несудимість. В мене держава питає довідку про те, що я не судима, замість того, щоб подивитися у своїй базі. Чому ви вимагаєте, щоб я питала про це у вас, і вам би давала би цю довідку. Це взагалі абсурдно. Довідка про несудимість – це ідеальний приклад довідки, яка не потрібна. Треба щоб було так: держслужбовець, якщо це йому потрібно, просто дивиться в базі і все бачить.
В базах, які «спілкуються» між собою, теж бувають різні ситуації. В мене колись в Києві проходили ворк-шопи на різні теми електронного урядування. Однією з тем були електронні вибори. І там був достатньо непоганий реєстр виборців на 32 мільйони. Але там зробили статистику, і виявилось, що одне ім’я Олександр можна написати в 106 різних варіантах. Я розумію, що оцей «Олександр» і «Олександер» в різних базах – може бути одна особа. Тобто ці бази мають співпадати.
Далі. Як я можу користуватися ідентифікацією - чи це мобільний, чи це Інтернет, чи це карточка? Як я можу перевірити ці бази і затребувати якісь дані? Має бути можливість, щоб я зайшла в систему, замовила послугу. Також важливо, щоб я бачила, хто запитує мої дані.
Хто має забезпечувати захист цих персональних даних, обслуговувати систему? На вашу думку, чи має Україна проблеми з цим?
Те, що мають зробити українські інтегратори – процес набагато складніший, ніж у багатьох державах. Проблема в тому, що Держспецзв’язок колись був частиною СБУ, а це вже означає, що цей орган не націлений на розвиток, а націлений на контроль. А якщо ти тільки дивишся, як контролювати, а не як побудувати, як створити щось нове, то тут вже проблема. Завжди будуть системи, куди можна вламатись. Але в Україні дуже добрі спеціалісти. Вони точно побудують добрі системи. Естонія побудувала систему, куди жодного разу ніхто не вламався. Естонія ж першою була під кібератаками Росії в 2007 році, все це проходили. Кожен раз, коли проходять електронні вибори, хтось погрожує зламати систему, та жодного разу це не вдалось. Я не думаю, що українські спеціалісти гірші.
У Києві, наприкдал, є відомий ринок Петрівка, де можна купити чи не будь-яку базу. Як убезпечитися? Як цю проблему продажу баз подолала Естонія?
Ми не маємо такого досвіду, що можна скачати всю електронну базу. Ти можеш зробити запит про особу на основі чогось, і завжди видно, що ти запитав. Але нема бази, яку можна скопіювати на флешку і продавати. В Естонії усе на рівні запитів. Можна побудувати таку базу, яке не є базою в прямому розумінні. Це чисто технічне питання.
Обслуговувати цей сервіс має держава чи приватні компанії?
Це має вирішувати держава – чи цим має займатись державне підприємство, чи це можуть бути сервера якогось приватного хостинг-центру. Я сподіваюсь, що база держави не буде виведена в «іноземні хмаринки». Це база держави, державне майно і це має бути на території держави. Я міркую, що всі ці рішення в ідеалі мали б іти від місцевих ІТ-підприємств, які б були вибрані на тендері.
Оцініть перспективу розвитку ІТ-індустрії в Україні. Чи вплине на це історії зі скандальними вилученнями СБУ серверів компаній?
Я вже зазначала, що війна не є приводом для того, щоб не працювали суди. Поки не будуть працювати суди, які будуть відстоювати права і IT-бізнесу, і інших підприємців, буде проблема. Чим більше ми будемо ці приклади піднімати, тим більше будуть різні органи міркувати, чи це треба робити так, чи можна зробити по-іншому. Та я вірю в розвиток IT-галузі, готова бути найбільшим лобістом цієї індустрії. Я вірю, що в Україні буде свій стартап, який прозвучить на світ, свій Skype чи Angrybirds. Дуже важливі такі успіхи, які показують, що, можливо, і в Україні бути ІТ-підприємцем. Це питання часу.
